Нотатки консультанта

Коли я голодний і втомлений, мене дратує кожне наступне питання офіціанта щодо інгредієнтів страви. Залучення вимагає енергії не лише від того, хто залучає, але і від того, кого залучають.

Адепти партисипації і залучення часто ставлять цей інструмент за ціль, забуваючи, що це не ціль, а всього лиш інструмент, який дозволяє інколи продукувати життєздатні рішення.

Зараз чи не кожен говорить про відбудову, малюючи в голові потенційні нулі від заробленого на цьому процесі.

Гроші на відновлення громад потекли у формі грантів. В оголошеннях конкурсів тепер ключове слово «відновлення» – «Відновлення молодіжної політики, відновлення ментального здоровя… ».

А що war-affected communities?

Зруйновані, знекровлені, позбавлені джерел фінансування, знелюднені з кадровим дефіцитом, в яких забирають залишки місцевого самоврядування і ресурсо-генерації.

І тут в такі громади приходять з грошима якісь невідомі люди, організації, які пропонують відновити школу, клуб, може і колгосп, якщо треба. З одної сторони, ресурсів на відновлення у громади немає, з іншої – а яка відповідальність всіх цих noname-людей і структур? Звідки вони взягалі взялися?

Стратегій не так багато:

• так, ми готові до співпраці, нам же треба школа. Що треба, кажіть, ми зробимо (це як я коли голодний – принесть хоча б щось, бо дуже голодний. але те, що я добре знаю – борщ, деруни, гречану кашу)
• ми не готові, у нас нема ресурсу – тоді ми (ті, що з грошима) йдемо в ті громади, які готові до співпраці

Рівень некомпетентності тих, кого щойно взяли на роботу і хто впроваджує такі проекти за грантові гроші, часто не дозволяє розпізнати вразливі групи людей і як працювати з такими людьми. Бо все треба робити швидко. Бо гранти дають на 4-6 місяців. Нема часу думати, треба все робити швидко! А що, це їх вибір!

В таких умовах громади є об’єктом, який дозволяє заробити всім, тільки не громаді, бо вона не має ресурсу, щоб стати суб’єктом відновлення – пропонувати візію, ідеї, формувати технічне завдання на відновлення і приймати роботу. Таким громадам неясно що і чому взагалі потрібно відновлювати.

Уявімо собі ситуацію.

Умовна Катерина чи Джон, які звикли змінювати місця роботи раз в рік, які не привязуються ні до чого, бо ж нудно, і які зараз менеджерять проекти, відновлюючи якийсь клуб у невеликому селі, які ніколи там не була, не спілкувалися з людьми, не розуміючи локальної ідентичності, бо таких проектів декілька, і немає часу на занурення. Та і їздити в таке село напряжно, бо ж дороги немає. Яка їх відповідальність перед громадою? Чиї інтереси вони зараз представляє? А який їх інтерес?

Якщо до вас у громаду приїхала така умовна Катерина чи Джон, які хочуть покращити ваше життя за чиїсь гроші, відновити якийсь зруйнований обʼєкт з київськими чи берлінськими урбаністами, паралельно повчитися, поекспериментувати на практиці, спитайте:

• Хто ви такі і в кого навчалися?
• Які у вас переконання? Як вони сформувалися?
• Як ви дійшли до того, щоб їхати чортзна куди і покращувати нашу громаду?
• Як виглядає ваш під’їзд? А сходова? Які у вас стосунки з сусідами? Вони прийдуть до вас на допомогу, коли треба?
• Що ви будете робити, якщо у вас тут нічого не вийде? А якщо хтось буде проти? Почнуться конфлікти? Будете їх розрулювати?
• Яку громаду ви вже встигли покращити? Дайте контакти голови
• Що заважає вам сюди переїхати і на час проекту пожити з нами і разом з нами відновити школу/клуб/ етс

Якщо після цього питання умовна Катерина Джон чи ще не втекли, і впевнено і кваліфіковано відповідають на питання, тоді можна спробувати говорити далі. А якщо щось незрозуміле бурмочуть, тоді треба гнати подалі, поки не наробили біди своїми ресурсами. Бо ж ресурси, особливо гроші – це влада. Особливо, у країні з зруйнованою економікою. Ну і зрештою, коли у вас болить зуб, ви ж ідете до спеціаліста, а не до випадкової людини на вулиці.

Крім того, вам тут жити, а умовній Катерині чи Джону – ні. І думати про щорічну ресурсну/фінансову підтримку відновленого – це буде не їх клопіт, а ваш.

У мене немає відповіді на питання як підходити до повоєнного відновлення громад. Для мене – це точно про людей, а не про будівлі. Будівлі без людей не проживуть, а от люди, які відновляться, зможуть самі облаштувати своє життя як вони це робили завжди. Їм би не заважати.

Охочим відновлювати громади, варто переглядати фото міст, які приймали Олімпійські ігри і аналізувати, чому ж вони в такому жахливому стані (як от на фото – басейн з Афін, які приймали Олімпійські ігри у 2004 році).