Нотатки консультанта

“Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних” — Олівер Беркмен.

Новий рік, нові плани, нові техніки їх вивчення і досягнення. Оцю методику почерпнув читаючи на Librarius.

Принцип номер один: у питаннях часу спершу заплатіть собі.

Я запозичив цю фразу в авторки коміксів і тренерки з креативності Джессіки Абель(60), яка своєю чергою запозичила її зі світу особистих фінансів, де через свою дієвість вона довгий час була символом віри. Якщо в день отримання зарплатні ви відкладете певну її частину, або інвестуєте, або погасите борги, то, найімовірніше, навіть не відчуєте відсутності грошей. Ви займатиметеся своїми справами — робитимете покупки чи оплачуватимете рахунки, — наче й не отримували платні. (Звісно, є певні обмеження: ця стратегія не спрацює, якщо ви заробляєте гроші, щоб прогодуватися.) Але якщо ви, як і більшість людей, платитимете собі вкінці, сподіваючись, що після покупок нашкребете якісь кошти, щоб відкласти, то зазвичай залишатиметеся ні з чим. І не обов’язково через те, що ви необдумано спустили їх на лате, педикюр, електронні девайси чи героїн. Кожна покупка в момент здійснення могла здаватися цілком розумною та необхідною. Проблема в тім, що ми кепсько будуємо довгострокові плани: якщо цієї миті щось здається пріоритетним, то майже неможливо тверезо оцінити, чи через тиждень або місяць ми вважатимемо так само. Тому ми природно схиляємося на бік витрат і картаємо себе, коли врешті-решт не залишається грошей, які можна було б відкласти. 

Абель стверджує, що цю ж логіку можна застосувати до часу. Якщо ви виконуватимете дрібні завдання в надії, що зможете вивільнити час для більш важливих справ, то зазнаєте невдачі. Якщо певна діяльність справді має для вас значення — творчий проєкт, налагодження особистого життя або активізм на благо якоїсь мети, — єдиний спосіб її реалізувати — це взятися за неї сьогодні, хоча б трішки, і не важливо, скільки інших велетенських каменюк потребуватимуть вашої уваги. Абель роками намагалася викроїти час для занять малюванням, підганяючи під себе список справ та перетасовуючи розпорядок, але зрештою зрозуміла, що єдиний реальний вихід — це заявити свої права на час: просто почати малювати по кілька годин на день та змиритися з жертвами, навіть якщо це речі, які вона справді цінувала. «Якщо щотижня ви не виділятимете на себе час, то не сподівайтеся, що в майбутньому настане момент, коли ви магічним чином з усім розберетеся й матимете купу вільного часу», — казала вона. На цій мудрості ґрунтуються дві шановані всіма поради про тайм-менеджмент: першу годину кожного дня працюйте над найважливішим для вас проєктом; захищайте ваш час, призначаючи «зустрічі» з самим собою, — помічайте їх у календарі, щоб інші справи не могли їм перешкодити. Але принцип «спершу заплатіть собі» перетворює ці розрізнені поради на життєву філософію, в основі якої лежить простий постулат: якщо ви плануєте витратити якусь частину з чотирьох тисяч тижнів на щось для вас важливе, то маєте колись почати.

Другий принцип: обмежуйте поточну роботу.

Мабуть, найспокусливіший спосіб уникати правди про обмеженість часу полягає в одночасному запуску багатьох проєктів: таким чином ви почуваєтеся, ніби маєте безліч варіантів і рухаєтеся одразу в багатьох напрямках. Натомість часто виходить так, що ви топчетеся на місці, бо щоразу, коли проєкт здається надто складним, лячним або нудним, ви можете перескочити на інший. У такий спосіб ви зберігаєте відчуття контролю над ситуацією, але розплачуєтеся тим, що ніколи не доводите важливі справи до кінця.

Альтернативний підхід пропонує встановити жорсткий ліміт на кількість завдань, над якими ви можете працювати. У книжці «Персональний канбан»(61), яка детально розбирає цю стратегію, консультанти Джим Бенсон і Тоніенн Демарія Баррі радять обме­жити кількість справ до трьох. Щойно ви оберете для себе три завдання, інші вимоги щодо вашого часу змушені будуть почекати, поки ви не виконаєте одне з них і не звільните місце. (Також можна звільняти місце, відмовляючись від проєкту, якщо щось не складається; суть не в тому, щоб гнатися за виконанням усього, що ви почали, а в тім, щоб побороти звичку відкладати на потім не доведені до кінця справи, які постійно нагромаджуються.)

Третій принцип: не спокушайтеся на другорядні пріоритети.

Є історія, яку приписують Воррену Баффету (62), хоча це сумнівно, адже окремі притчі так само приписують Альберту Ейнштейну чи Будді. В ній особистий пілот меткого інвестора питає його про те, як розставляти пріоритети. Я б сказав: «Просто зосередься на керуванні літаком!» Та, очевидно, випадок стався не посеред польоту, бо Баффет відповів інакше: він порадив скласти список з двадцяти п’яти речей, які той хоче зробити в житті, та розставити їх від найбільш важливих до найменш важливих. Навколо п’яти найважливіших речей і потрібно організовувати свій час. Однак всупереч очікуванням пілота Баффет сказав, що решта двадцять не є речами другого порядку, якими варто займатися принагідно. Навпаки, їх треба за всяку ціну оминати, бо ці амбіції недостатньо вагомі, щоб зайняти провідне місце в житті, але вони достатньо спокусливі й можуть відірвати від важливіших справ.

Вам необов’язково впроваджувати якусь особливу систему обліку цілей (приміром, я такої не маю), щоб схопити суть: у світі, пов­ному каменюк, саме на більш-менш привабливих із них — цікава ділова пропозиція або стерпна дружба — недовговічне життя й може послизнутися. Фраза, що ми маємо навчитися казати «ні», вже давно стала кліше. Але як зазначає письменниця Елізабет Ґілберт, надто легко переконати себе, що варто просто знайти сміливість відмовитися від різноманітних марудних речей, якими ви й так не хотіли займатися. Вона пише: «Насправді все не так легко. Вам треба навчитися казати “ні” речам, якими ви хочете займатися, усвідомлюючи, що життя у вас лише одне» (63).

Все просто. Можна тестити 🙂